Vertaling: Roman Nesterenco

Wanneer het publiek in het Colosseum in Rome plaats nam voor het begin van een voorstelling, keek het alvast uit naar een spectaculair schouwspel waarin het belangrijkste onderdeel vaak iemands gewelddadige dood was – in een gevecht met een tegenstaander, ofwel in de klauwen van een roofdier. Daarbij was deze attractie als het ware interactief en kon het publiek het lot van de verslagen gladiator beslechten door met hun duim een like of een dislike te tonen, symbolen die we nog steeds hanteren in ons digitale leven. Minder grootschalig, maar niet minder opwindend in al hun wreedheid, waren ook allerlei terechtstellingen die menigtes lokten om mensen levend verbrand, gevierendeeld of onthoofd te zien worden. De laatste publieke executie in Europa gebeurde overigens niet in een ver en grijs verleden, maar vond plaats op een zonnige dag in juni 1939, amper 86 jaar geleden. Voor degenen die geïnteresseerd zijn in de details (en ik weet zeker dat er onder de lezers zo enkelen te vinden zullen zijn) vermeld ik nog even dat dit in Frankrijk was, en dat het door middel van de guillotine gebeurde.

Je zou denken: gelukkig is het fatale element helemaal niet meer actueel in de hedendaagse evenementenorganisatie, want entertainment is nu diverser dan ooit – gaande van concerten met special effects tot VR-games. De levensstandaard is toegenomen, de nood aan wreedheid lijkt afgenomen te zijn, en het voelt alsof we als samenleving altijd al behoorlijk humaan en tolerant zijn geweest. Natuurlijk komt deze façade van totale humaniteit hier en daar los, en vinden we toch plezier in content die wreedheid bevat, maar wel op een manier die ons niet eens opvalt – gaande van banale online schietspelletjes, bokswedstrijden en stierengevechten tot allerlei horrorfilms, series over moordlustige psychopaten en films van Quentin Tarantino – hoe bloediger, hoe beter is dan het motto. We zijn dit alles gewoon opgehouden als wreedheid te beschouwen, omdat er niemand hierbij echt dood gaat, of omdat dit zich alleen op het scherm afspeelt (of op de pagina’s van een boek). Voor ons is dit soort wreedheid nu dus slechts een aangenaam tijdverdrijf geworden. Als we dit alles even tot de essentie herleiden, dan hebben we in onze hedendaagse beschaving geleerd om te doen alsof we sterven of lijden, en beelden we die scènes nu uit om het publiek een gezellig avondje te bezorgen, op afstand en rechtstreeks bij hen thuis. Het verschil tussen vroeger en nu ligt er niet enkel in dat bij dit type vertier niemand echt gekwetst raakt, maar ook in het feit dat wreedheid nu fysiek van ons verwijderd is – ze blijft ergens anders, en we kunnen op elk moment de film uitzetten of het boek dichtslaan.

Maar zijn we dan niet meer gefascineerd door wreedheid?

Onze gemoedsrust ter wille zouden we dit zo al vrij ongemakkelijk thema kunnen mijden en deze vraag gewoon onbeantwoord laten.

Waarom?

Daarom.

Waarom?

Daarom.

Een dergelijke dialoog vindt doorgaans plaats wanneer een van de gesprekspartners het antwoord weet, maar het niet wil delen met de andere, of wanneer hij of zij ervan overtuigd is dat het antwoord zo ook wel voor de hand ligt.

Toch wordt het steeds lastiger om de vraag over de wreedheid van de hedendaagse mens te negeren, aangezien er in 2022 op het Europese continent, en meer bepaald in Oekraïne, de grootste oorlog is uitgebroken sinds het einde van de Tweede Wereldoorlog. Daarnaast is dit ook nog eens de eerste oorlog in de geschiedenis die vanaf dag één live op televisie wordt uitgezonden en die de West- of Centraal-Europese kijker net genoeg bedreigt om hem of haar een milde agitatie te bezorgen. Vanzelfsprekend begrijpt de kijker wel dat de beelden die in het journaal voorbijkomen echt zijn en niet in scène gezet, en dat het dodental na een zoveelste aanval met ballistische raketten op Oekraïne ook reëel is, alleen wordt gevoelige inhoud daarbij wazig gemaakt om de kijker die niet op gruwelbeelden is voorbereid niet te choqueren. Maar wat als de oorlog na meer dan drie jaar werkelijk een bloederige show is geworden, een online spektakel waarbij je supporter kunt spelen voor de successen en de overwinning van een team, zoals bij een sportwedstrijd, waarbij je met veel belangstelling de uitspraken van verschillende politici volgt, deze oorlog met andere, parallelle oorlogen begint te vergelijken en je aandacht daar richt waar er die dag de meeste slachtoffers zijn gevallen. Bij dit soort spektakel is er weliswaar geen sprake van plezier of sportief enthousiasme, maar een geboeidheid in hoe de gebeurtenissen zich verder zullen ontwikkelen blijft beslist aanwezig. En wat nog het ergste is: oorlog wordt werkelijk een schouwspel dat gewoon online wordt uitgezonden. Voor de kijker telt vooral dat alles zich aan de andere zijde van het scherm afspeelt. En vergeef me deze onomwonden verwoording, maar we hebben nu ’s avonds de keuze om een serie over een moordlustige psychopaat op te zetten, of gewoon even naar een nieuwsverslag over de situatie in Oekraïne te kijken.

Maar wat als jij het zelf bent die zich aan de andere zijde van het scherm bevindt, daar waar al die gruwel zich afspeelt? Waar niets wazig wordt gemaakt, waar de gebouwen die vernield worden jouw thuis zijn of de huizen van jouw familie, waar de steden en de straten die kapot worden geschoten de plekken zijn waar jij bent opgegroeid, en waar de mensen die sterven jouw naaste vrienden en familie zijn.

Onophoudelijke verliezen,

meer verliezen,

steeds meer verliezen,

tot je erdoor verdoofd raakt.

Mensen worden kwetsbaarder en gevoeliger voor hun geliefden, voor hun directe omgeving, voor anderen die samen met hen vechten om te overleven. Mensen worden onverdraagzamer en wreder, ze raken vervuld door haat en zijn bereid om te doden om hun dierbare huizen en straten te verdedigen, om absoluut iedereen van wie ze houden te beschermen, en uiteindelijk ook om zelf in leven te blijven.

Kan iemand aan de veilige zijde van het scherm dit begrijpen? Zelfs als die dat kan, dan slechts in theorie.

Waarom? – zal iemand vragen.

Daarom, – zal een Oekraïner antwoorden.

Waarom?

Daarom.

Vanzelfsprekende zaken uitleggen, die alleen vanzelfsprekend zijn voor de mensen die zich in een oorlogssituatie bevinden, vergt veel energie, die doorgaans zelden op overschot is. En welke woorden kies je dan? Hoe leg je uit dat de bloeddorstige wreedheid die iemand enkel kent en begrijpt binnen de context van entertainment in niets te vergelijken valt met reële wreedheid die de agressor met zich meebrengt, en dat er ook nog een derde type bestaat – gedwongen wreedheid, die levensnoodzakelijk is voor het slachtoffer van agressie om weerstand te bieden en in leven te blijven. Er is niets esthetisch of aantrekkelijks aan de oorlog, de oorlog ziet er niet zo geromantiseerd uit zoals de films hem uitbeelden. Vooral als je beseft dat het ultieme doel van de vijand de volledige fysieke vernietiging van de Oekraïners als volk is.

Kan iemand aan de veilige zijde van het scherm begrijpen wat een Oekraïner voelt wanneer die naast hem of haar naar hetzelfde scherm zit te kijken? Zelfs als die dat kan, dan slechts in theorie.

Waarom?

Daarom.

Waarom?

Daarom.

Omdat dag in dag uit op een scherm volgen hoe de plekken die je kent verdwijnen en hoe jouw familie en vrienden omkomen, terwijl jij niets kunt doen om dit te doen ophouden – dat is iets wat alleen iemand kan begrijpen die dit in het echte leven zelf meemaakt. In films ondergaan de hoofdpersonages na traumatische gebeurtenissen doorgaans geen interne veranderingen en zijn ze weer klaar om steeds nieuwe beproevingen moeiteloos te doorstaan. Maar in de echte wereld is dat anders. Mensen worden kwetsbaarder en gevoeliger voor hun geliefden, voor hun directe omgeving, voor anderen die hun pijn en hun waarden delen. Mensen worden onverdraagzamer en wreder, ze raken vervuld door haat voor degenen die hun land vernielen en hun naasten van het leven beroven.

De wreedheid ligt in het feit dat in een oorlog op leven en dood het slachtoffer niet alleen inspanningen moet leveren om te overleven, maar ook om de aandacht van anderen, wiens leven niet in gevaar is, te proberen grijpen om hulp te krijgen. Zulke hulp blijft ook altijd beperkt.

Waarom? – vragen we.

Daarom, – klinkt het antwoord.

Waarom?

Daarom.

En dan zijn we al blij dat we tenminste iets hebben waar we ons de komende maanden mee kunnen verdedigen, en we hopen dat we stand zullen houden en dat deze hulp niet de laatste is, en dat er nu minder doden zullen vallen.

En dan maken we ons boos wanneer ons hier in het buitenland wordt verweten dat wij, Oekraïners, veel te hardvochtig zouden zijn in onze uitspraken, dat onze grappen onacceptabel zijn, onze gezichten somber en weinig goedlachs, dat we zachter en gevoeliger zouden moeten zijn, opener en liefdevoller. En dit terwijl we zo kwetsbaar zijn dat we elke seconde onze adem moeten inhouden om niet in tranen uit te barsten wanneer we denken aan iedereen die van ons is weggenomen door de oorlog.

En we passen ons aan de nieuwe wrede realiteit aan waarin het Colosseum met reële dagelijkse doden naar de digitale ruimte is verplaatst, en waar wij, Oekraïners, voortdurend in het midden van de arena staan, voor ons leven vechten en jullie om likes vragen – als bewijs dat het jullie iets kan schelen, en ook om jullie donaties – als waarborg dat we niet compleet alleen staan in deze oorlog.

Dus zonder de vraag of de mens nog steeds gefascineerd is door wreedheid uit de weg te gaan, antwoord ik: ja, maar je kan alleen dan gefascineerd toekijken wanneer je zelf in veiligheid bent.

Чи перестала людину заворожувати жорстокість?

Коли публіка займала місця в римському Колізеї перед початком дійства, вона була в передчутті яскравого видовища, де головною складовою була часто чиясь насильницька смерть – чи то в бою із суперником, чи то від пазурів звіра. Причому подія була, так би мовити, інтерактивною, де публіка могла вирішити долю переможеного гладіатора показавши пальцями свій лайк або дизлайк, цими символами ми й досі послуговуємося в дигітальному житті. На менших за розмахом подіях, але не з меншим захопленням від жорстокості народ збирався на різного роду страти, де людей спалювали, четвертували або відтинали голови. Причому остання публічна страта в Європі була не в сиву давнину, а погожого червневого дня 1939 року, тобто усього 86 років тому. Для тих, кого цікавлять подробиці, а я певна, що серед читачів такі є, зазначу – це була Франція, і це була гільйотина.

Здавалося б, слава Богу, в сучасному івент-менеджменті смертельна складова абсолютно втратила свою актуальність, адже видовища тепер різноманітніші, ніж будь-коли, – від концертів зі спец-ефектами до ігор з окулярами віртуальної реальності. Рівень життя зріс, а потреба в жорстокості наче зникла, і здається, що ми як суспільство завжди були надзвичайно гуманними й толерантними. Звісно, то тут, то там, ця ширма тотальної гуманності відклеюється, й розважальний контент, який містить жорстокість, приносить нам задоволення, але так що ми цього й не помічаємо, – від банальних стрілялок в онлайні, матчів боксу, кориди й до найрізноманітніших хорор-фільмів, серіалів про вбивць-психопатів або художніх стрічок Квентіна Тарантіно – тут чим більше крові, тим краще. Просто ми перестали вважати це жорстокістю, адже насправді ніхто не помирає, або принаймні помирає по той бік екрану (або сторінок книги). Тож тепер така форма жорстокості стала для нас просто приємним проведенням часу. Якщо все це стиснути до голої суті, то в сучасній цивілізації ми навчилися прикидатися, що вмираємо й страждаємо, і показуємо тепер ці сцени аудиторії для її затишних вечорів, дистанційно, в кожній окремій оселі. Різниця між нашим часом та минулим не тільки у тому, що, в такому виді розваг ніхто насправді не зазнає шкоди, а й у тому, що жорстокість віддалилася від нас фізично, – вона десь там, і я в будь-який момент можу вимикнути фільм або закрити книжку.

Та чи перестала нас заворожувати жорстокість?

Для власного спокою можна було б оминути цю всю й без того неприємну тему, й просто не відповісти на це запитання.

Чому?

Тому.

Чому?

Тому.

Такий діалог трапляється зазвичай коли співрозмовник знає відповідь, але не хоче ділитися з іншим співрозмовником або певен, що відповідь й без того очевидна.

Оминути питання про жорстокість сучасної людини стає усе важче й важче, адже з 2022 року на території Європи, а саме України, розпочалася найбільша війна з часів Другої світової. До того ж це перша війна в історії світу, яка транслюється з першого дня по телебаченню наживо і яка західноєвропейському або центральноєвропейському глядачеві загрожує рівно настільки, щоб полоскотати нерви. Звісно, людина розуміє, що побачені кадри в новинах це реальність, а не постановка, а цифри загиблих в результаті чергового балістичного обстрілу України теж є справжніми, єдине, що чутливий контент подається в заблюреному вигляді, щоб не шокувати неготового до жахів глядача. Але що, якщо на четвертий рік такої війни вона таки перетворилася на криваве шоу, на онлайн-видовище, де можна вболівати за успіх та перемогу команди, як у спортивній грі, де із цікавістю спостерігаєш за тим чи іншим висловом політика, починаєш цю війну порівнювати з іншими, паралельними війнами і звертаєш увагу на ту, де жертви на сьогоднішній день більші. Так, у такому видовищі про задоволення і азарт не йдеться, але інтерес до розвитку сюжету, безперечно, залишається. І найбільш жахливе – війна стає справді видовищем, яке просто транслюють онлайн. Головне для глядача, що все це знаходиться по той бік екрану. Тож вибачте за прямоту, але тепер увечері можна вибрати для перегляду або серіал про психопата- вбивцю, або просто подивитися випуск новин про ситуацію в Україні.

Але що, якщо ти саме той, хто знаходиться з того боку екрана, де відбуваються ці жахи? Де немає блюру й ті будинки, що руйнуються, це твоя оселя або квартири твої рідних, де міста й вулиці, які знищуються, це ті, де ти виріс, де ті, хто гинуть, це твої найближчі друзі й родичі.

Постійні втрати,

втрати,

втрати,

і так аж до оніміння.

Людина стає більш вразливою й чуйною до тих, кого любить, до тих, хто її оточує, хто бореться за виживання разом із нею. Людина стає більш нетерпимою й жорстокою, сповнюється ненависті й готова вбивати, щоб захистити рідні будинки й вулиці, щоб захистити усіх-усіх, кого любить, і врешті, щоб вижити самій, щоб просто продовжувати жити.

Чи може зрозуміти це людина з безпечного боку екрану? Якщо й може, то тільки теоретично.

Чому? - запитає хтось.

Тому, – відповість українець.

Чому?

Тому.

Ресурсу пояснювати очевидні речі, які очевидні тільки тим, хто там, де війна, як правило, дуже мало. Та й які слова підібрати? Як пояснити, що кривава жорстокість, яку людина могла бачити і розуміти тільки у сфері розважального контенту, не йде в жодне порівняння із реальною жорстокістю, яку несе агресор, і що існує ще й третя – вимушена жорстокість, яка необхідна жертві агресії, щоб тримати удар й вижити. У війні немає нічого естетичного або привабливого, війна не виглядає романтизовано, так, як її інколи показують у фільмах. Особливо, якщо розуміти, що метою ворога є повне фізичне знищення українців як народу.

Чи може зрозуміти людина з безпечного боку екрана, що відчуває українець, який поруч із нею дивиться на цей же екран? Якщо й може, то тільки теоретично.

Чому?

Тому.

Чому?

Тому.

Тому що дивитися на екрані, день за днем, як зникають твої знайомі координати і як гинуть твої рідні і друзі, а ти не можеш зробити нічого, щоб це припинити, – це щось, що може відчути тільки той, хто переживає це в реальному житті. У фільмах зазвичай герої після травматичних подій не зазнають змін і готові з легкістю боротися з новими й новими труднощами. Але в реальності цього не відбувається. Людина стає більш вразливою й чуйною до тих, кого любить, до тих, хто її оточує, хто розділяє її біль й цінності. Людина стає більш нетерпимою й жорстокою, сповнюється ненависті до тих, хто нищить її країну й забирає життя найближчих.

Жорстокість полягає у тому, що під час війни на виживання жертва має докладати зусиль не тільки, щоб вижити, але й щоб привернути увагу тих, в кого життя не під загрозою, аби отримати допомогу. Така допомога є завжди обмеженою.

Чому? – питаємо ми.

Тому, – чуємо у відповідь.

Чому?

Тому.

І ми радіємо, що в нас є принаймні, чим захищатися на найближчі місяці, і ми сподіваємося, що вистоїмо, і що ця допомога не буде останньою, що наразі буде менше смертей.

І ми ображаємося на дорікання тут за кордоном, що буцімто ми, українці, надто жорстокі у своїх висловлюваннях, що наші жарти недопустимі, що наші обличчя похмурі й неусміхнені, що треба бути більш ніжними і чуйними, відкритими і люблячими. У той час, коли ми настільки вразливі, що просто кожного разу тамуємо подих, щоб не заплакати, згадуючи тих, кого забрала війна.

І ми прилаштовуємося до нової жорстокої реальності, де Колізей з реальними щоденними смертями перемістився в дигітальний простір, де ми, українці, постійно у центрі арени, боремося за виживання, просячи ваших лайків – як доказу, що вам не все одно, просячи ваших донатів – як запоруки, що ми у цій війні не повністю самі.

Тож не ховаючись від питання, чи перестала людину заворожувати жорстокість, відповідаю - ні, але дивитися заворожено можна лише тоді, коли ти сам у безпеці.




Roman Nesterenco (°1986, UA/BE) behaalde een master in Oost-Europese talen en cultuur aan de Universiteit Gent. In 2022 werkte hij mee aan de vertaling van de roman Інтернат (Het internaat) van de Oekraïense auteur Serhi Zhadan, uitgegeven door De Geus. Hij vertaalt af en toe voor Tijdschrift voor Slavische Literatuur en de kranten De Standaard en De Morgen.